Майже ніч.

      З кожною хвилиною вздовж перону виростали скупчення з кількох десятків людей. Незабаром під'їхав потяг. Купки ставали настільки щільними, що між людьми не проповзла б навіть мураха та не пролетіла б якась мушка. А кишенькові злодії залюбки скористалися б цим моментом.

      Як і очікувалося, люди почали штурмом брати вагон. Задні все сильніше й сильніше тиснули на передніх. Натиск був настільки сильний і несподіваний, що пасажир, який стояв найближче до входу, ледве заліз до вагону. Щось пішло не так, і цей пасажир чомусь завагався пройти далі тамбуру.

"Смєло товагіщі в ногу, вмєстє штугмуєм вагон!!!"

      Він не зміг. Не дали. Задні пасажири затиснули його багаж таким чином, що він застряг внизу між східцями й пероном. Вийшла доволі комічна ситуація: ніхто не може ввійти, бо перший пасажир чогось нахилився біля входу й активно зайнявся фізкультурою, витягнувши вперед руки. Багаж таки не піддавався, і почалося волання на бабусю, яка тілом лягла, аби не віддати чужий багаж.

      Втрутився провідник, і утворилося послаблення лише на кілька секунд. Досвідченому пасажирові цього було достатньо - одна мить і він зник у нетрях вагону. Штурм продовжився.

"Киньте ви їсти, киньте ви пити, а спорт неможливо заборонити. Навіть коли залазиш до вагону"

      До відправлення залишається з десяток хвилин. Радісно подолавши першу перепону зі входом, пасажири вже були морально готові до наступної. Так і є, 10-15 пасажирів знову утворили купку, щоправда, у вигляді тромбу в кінці вагону. У вагоні напівтемрява. Практично всі нижні й верхні місця заняті лежачими у весь зріст, дрімотними тілами українсько-польських комерсантів. І жодного вільного місця. Спроба розбудити одне зі сплячих тіл і дізнатися, для кого вони стережуть сидячі місця, розбудила тільки лють у цьому тілі.

 

"Я втомлена бабуся. Нікого не боюся. Коли я засинаю, то ніц не чую й нічого я не знаю"

      Одразу попереджу, лють виплескувала зовсім не бабуся, зображена на світлині, вона навпаки, міцно спала й не зважала на сторонній шум. А от чолов'яга, якого якраз розбудив цей шум, почав уперто тримати оборону. Він нікого не пускав у зону дії своєї аури, мотивуючи це тим, що місця вже давно заняті. Ще з Польщі. Тим часом я зробив кілька світлин людського тромбу у вагоні. Спалахи фотоапарату викликали ще більшу лють та ненависть у цього чолов'яги. До суперечки приєдналося кілька осіб і розчервонілий чолов'яга вкінець кінців був змушений піти на поступки. Двійко із проходу одразу намістилися на звільнені місця. Решта залишилася стояти. І лише за кілька хвилин із моменту відправки, внутрішня боротьба сплячих пасажирів із своїм сумлінням закінчиться їхнім черговим фіаско. А стоячі приєднаються до ліги сидячих.

      Зі спілкування з начальником потягу виявилося, що плацкартних вагонів у даному рейсі взагалі немає, а є один купейний, у якому вільних місць не було. Але, на превелике диво, інші вагони цього напрямку просто майоріли купою вільних місць. Та й об'єктивних причин брати вагони лайкою й боєм, як виявилося згодом, також не було. Ось тут я дозволю собі закінчити опис процесу посадки й перейти до скромної аналітики.

"Вже за п'ять хвилин штурму, двері були відчинені навстіж, але нікому були туди заходити"